Західна Україна в складі Австро-Угорщини(XVIII – XIX ст)

Адміністративний поділСхідна Галичина з частиною польських земель входила до «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. Край поділявся на 19 округів. Згідно з переписом 1843 p., в Галичині і на Буковині налічувалося 5млн чол., у т. ч. 2,3 млн. українців. Однак, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розділені на 3 частини(Закарпаття управлялося з Будапешта, Галичина з Відня, Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, але в 1849р. перетворено в окрему провінцію.).

Економічне становище Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфактурній стадії. На західноукраїнських землях панівне становище займало ремісництво. Найбільшою перешкодою для розвитку с/г — кріпацтво.

Селяни відробляли панщину, сплачувати чинші. Вартість повинностей становила 84,7 % річного доходу селянських господарств. В Галичині під час літніх сільськогосподарських робіт панщина досягала 6 днів на тиждень. Реформи «освіченого абсолютизму» Австрійські правителі бачили у західноукраїнських землях джерело для поповнення державної казни та армії. Австрійська імператриця Марія-Тереза (1740— 1780) та її син Йосиф (1780—1790) проводили політику «просвітництва», що мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. аграрна реформа (здійснена Йосифом ІІ): 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок «прирізки» селянських земель; 4) обмеження панщини, розмір якої залежав від майнового стану селянина, але не міг перевищувати 3х днів на тиждень; 5) заборону проживати у селі лихварям, які відмовлялися займатися сільським господарством тощо. протягом 1770 — поч. 1780-х років здійснювалась церковна реформа. На Галичині греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Реформи передбачали: 1. зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим однакових прав; 2. підпорядкування церкви державі; 3. заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін «уніат». Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого передбачала: 1. ліквідацію ордену єзуїтів (1773) та відкриття у Львові університету (1784); 2. відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства(у Відні, Львові, Ужгороді); 3. Запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777).

Однак вже незабаром прогресивні нововведення, вдячно сприйняті українським суспільством, було зведено нанівець австрійськими правителями — Леопольдом II (1790— 1792) та Францом (1792—1835). Антифеодальна боротьба. У відповідь на обмеження попередніх здобутків на Прикарпатті почався рух опришників, які нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова селян від виконання феодальних повинностей(наймасовіше у 1815-1826рр. у Галичині). Перші паростки національного відродження. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де зібрались предстацники нац. Свідомої інтелігенції(спочатку під покровительством єпископа Михайла Левицького, а потім Івана Сні(1818). 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл. У 1817-1821 рр. було видано декілька підручників.



«Руська трійця» в 30-х роках XIX ст. Піонерами нац. відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка «Руська трійця» (1833—1837) М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький, Г.Ількович, М.Кульчицький, М.Устиянович та ін.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ». Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо. Вони видавали підручники(«Читанка» - 1850), збірки(«Зоря»), тау 1836 р. альманах «Русалка Дністрова» Головною тут була ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною.

.



Революція 1848-1849 рр.

Початок 1848 р. характеризувався буржуазно-демократичними революціями в Європі,які супроводжувались нац-визвольними рухами. Внаслідок широкого розмаху нац.-визвольного руху з 13 березня та проголошеня першої австрійської конституції Уряд монархії Габсбургіїв змушений був 16 квітня 1848 р підписати патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося на 5 місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Поміщиків звільняли від усяких обов'язків щодо своїх колишніх підданих. У результаті реформи в Східній Галичині виникли бл. 375 тис. вільних селянських господарств.

Навесні та влітку 1849 р. пройшли масові виступи проти значних викупних платежів, втрату лісів і пасовищ тощо, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини.

Головна Руська Рада

19 квітня 1848 р. львівянами від імені всіх українців було подано на ім'я цісаря Петицію з низкою демократичних вимог. У петиції, крім заяви про те. Що українці хочуть зберегти свою націю, містилися прохання про введення української мови освіту, видання нею державних законів, про реальне зрівняння в правах духівництва всіх обрядів і наданя українцям доступу до всіх державних посад.

2 травня 1848 р. представники демократичних кіл українства на чолі з перемишльським єпископом Г. Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою укр. політичною організацією. Вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. Її друкованим органом стала «Зоря Галицька » — перша у Львові газета українською мовою. ГРР, виступаючи за демократизацію та національний розвиток українського населення краю, передусім домагалася поділу Галичини на Східну, де переважали українці, й Західну, заселену головним чином поляками.

Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на блакитному полі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний. За прикладом ГРР в містах і селах краю виникло бл. 50 місцевих рад, до яких входили демократи.

Діяльність ГРР була вороже зустрінута польською Центральною радою народовою, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками.

19 жовтня 1848р., у Львові зібрався Собор руських учених (118 чол) — перший з'їзд діячів української науки і культури. Було схвалено єдину граматику укр. мови, висунуто вимогу впровадження в усіх школах укр. мови, підтримано вимогу поділу Галичини на два краї.

Ще влітку 1848 р. ГРР проголосила заснування культурно-освітньої організації «Галицько-руська матиця », як вогнища письменства й просвіти рідною мовою. 10 липня 1848р. почав роботу перший австрійський парламент, десяту частину якого склали українці, які пізніш поставили вимогу про поділ Галичини, підкріплену 15 тис. підписів. Українські посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежів за землю.

Революційна боротьба

Сигналом до повстання стали події 1 листопада 1848, коли війська застосували зброю проти натовпу. Весь центр міста опинився в руках повсталих робітників та ремісників. До них приєдналися студентський легіон та частина національної гвардії. 2 листопада між повсталими й урядовими військами відбувалися збройні сутички. Та сили були нерівні. Львівське збройне повстання зазнало поразки. Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину.

Однак сили контрреволюції усе більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було відмінено. Уряд повернувся до давньої системи централізаторсько-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду, і Галичина заснула на ціле десятиріччя.

Незважаючи на поразку, революція 1848—1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним із здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.



Розв. Укр. Культури у 19 ст.

На початку XIX(19) ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. — «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю.
Українська література другої половини XIX ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники М. Ханенка (1691–1760 рр.) і Я. Марковича (1696–1770 рр.). Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, детально змальовували побут української шляхти. У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: "Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…"Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси. Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).



Економ розв. На поч. 20 ст.

На початку ХХ ст. Україна посідала одне з провідних місць в економіці Російської імперії. На її території вироблялося більше половини загальноросійського виробництва чавуну, біля половини прокату, сталі, 76% рейок, добувалося понад 57% залізної руди і майже 68% вугілля. Україна давала понад 70% цукру, 63% соди, майже половину усього збору пшениці в европейській частині Росії. Однак, більшість народу жила в умовах політичного безправ'я, жорсткої експлуатації. Тяжке економічне становище поглиблювалося політичним, духовним і національним гнітом з боку царського самодержавства. Після реформи 1861 р. економіка України розвивалась стрімкими темпами. Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. В Україні формувалися численні, переважно великі акціонерні товариства, яким на початку ХХ ст. належала вся металургійна і гірничо-хімічна промисловість. На початку ХХ ст. Україна вже була одним із головних районів капіталістичного землеробства в європейській Росії з чітко вираженою спеціалізацією на виробництві товарного зерна. В Степовій Україні господарства спеціалізувалися на вирощенні зернових, на Правобережжі – переважали технічні культури. У розширені капіталістичного землеволодіння значну роль відігравала підприємницька аренда землі сільською буржуазією – куркульством. У руках куркулів зосереджувалося 40% орендного фонду землі. В сільському господарстві поступово відбувалося витіснення залишків феодальної відробіткової системи новою капіталістичною системою вільного найму робочої сили. У великих господарствах стали активніше використовуватися удосконалені знаряддя праці і машини, упроваджувалися нові, більш прогресивні агротехнічні системи обробітку землі. Кризу 1900-1903 рр., а потім депресію, лише з кінця 1909 р. змінило промислове піднесення. Зріс попит на промислові вироби, що дало поштовх розвитку передусім провідних галузей. У порівнянні з 1900 р. виробництво чавуну у 1913 р. збільшилося удвічі, а видобуток вугілля у 2,3 раза. Швидко розвивалась харчова промисловість. Але в структурі промислового виробництва, як і раніше переважав аграрно-сировинний сектор. У 1913 р. майже половина загального об'єму промислової продукції України вироблялася в гірничій, гірничозаводській, металургійній та харчовій промисловості.



Боротьба укр.. 1905-07 рр

У 1905 р. в Рос. імперії спалахнула перша буржуазна революція, де прийняло участь укр. населення. Революція виникла через буржуазію та небажання царату вирішити «болючі питання» політичного та соціально-економічного життя — демократичні перетворення, встановлення 8-го- динного робочого дня, перерозподіл земельної власності на користь селянства, надання свободи пригнобленим народам тощо. Останнє надало революційним подіям в Україні специфічного змісту.

У відповідь на «кровавое воскресенье» в Україні протягом січня — березня 1905 р. страйки охопили понад 320 заводів, фабрик й майстерень. Слідом за робітничим класом виступило й селянства за січень — березень близь 140 раз. Навесні і влітку 1905 р. революція наростала і набувала всенародного характеру. Так, селянські виступи охопили майже половину повітів. Серед військових теж вибухнула низка повстань. Найбільшим з них було повстання на броненосці «Потемкин» 14—25 червня 1905 р.

У жовтні 1905 р. відбувся всеросійський політичний страйк. В Україні страйкувало 120 тис. чоловік з різних міст. Страйк паралізував сили уряду і примусив царя видати 17 жовтня маніфест про «громадські свободи» і скликання законодавчої Думи із залученням до виборів усіх верств населення.

У грудні 1905 року в Україні хвиля збройних повстань робітників Катеринослава, Олександрійська, Донбасу, Харкова, що були організовані РСДРП. Вони закінчились поразкою, і революц. тиск на царат значно послабшав. Але революція ще була півтора роки.

Народ України активно боровся проти національного гноблення. Поряд з основними вимогами вони висували гасла рівноправності всіх народів, виступали проти політики царизму, за право вільно корист. рідною мовою.

На захист своїх національних прав виступали робітники Харкова і Києва, селяни Катеринославщини і Поділля,службовці Полтавщини і Чернігівщини. Активну участь у боротьбі проти національного гніту брала українська інтелігенція. Студенти університетів вимагали вільного розвитку укр. мови і культури, викладання рідною мовою в школах і вищих навчальних закладах, створення українознавчих кафедр.

Отже, нац.-визв. рух в Україні охопив всі верстви населення, переважну більшість українців об’єднувало прагнення політичних свобод і автономії України в складі демократичної Росії.

Та боротьба за демократичні свободи і політичні права українства посилилась. Так, 28 листопада 1905 р. в Австро-Угорщині відбувся одноденний політичний страйк. У листопаді 1905 року було утворено «Народний комітет» у справі виборчої реформи на чолі з Ю. Романчуком та К. Левицьким. Масові виступи в краї не припинялись у 1906—1907 р.

Під тиском народних мас імператор Австро-Угорщини ЗО січня 1907 року видав указ про запровадження нового виборчого закону, що не зминив становища. Це надало боротьбі за реформу сеймової виборчої системи загальнонаціонального характеру.

В день відкриття крайового сейму 29 вересня 1907 р. у Львові відбувся 15-тисячний мітинг протесту. Представники від 25 міст і повітів Галичини вимагали від уряду загального виборчого права при виборах крайового сейму. Ця вимога і подалі була гаслом боротьби українців за свої права. Але слід зауважити, що порівняно з Росією права українців в Австро-Угорщині були значно ширшими.

Таким чином, незважаючи на поразку, революція мала важливе значення в історії України. Вона сприяла піднесенню національної самосвідомості українського народу, розвитку нац.-визв. руху. Набутий українською людністю досвід боротьби за свої політичні права було використано у наступні роки.






7396550200239521.html
7396635789720666.html
    PR.RU™